🇺🇦 Сходження на гору Піп Іван (ПопІван) 2028м (Чорногора)

Оберіть мову тексту статті...

Сходження на гору Піп Іван  Чорногірський (ПопІван) 2028м

Піп-Іван Чорногірський (Чорна гора, Попіван) — одне із сакральних місць Гуцульщини, третя за висотою вершина українських Карпат, після Говерли та Бребенескула, висотою 2028м. Розташована вона на південно-східному кінці головного хребта масиву Чорногора, на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей.

На вершині гори знаходяться руїни польської астрономо-метеорологічної обсерваторії, яка надає тимчасовий прихісток туристам під час негоди, і відома під сучасною популярною назвою «Білий Слон».

Ця подорож була для мене іспитом. Це була перевірка на мою витривалість, силу духу та віру в себе. Це було НЕпросто!!!
Цей похід був ніби окремим життям, в якому були присутні тисяча емоцій: подив від побачених краєвидів, шалена втома, зневірення, сльози радості, злість і гордість за себе…

Свій старт ми почали з села Дземброня – найвисокогірнішого села в Україні. Це село настільки мальовниче, що хочеться взяти пензлі та збереги всі фарби літа на папері. Густий ранковий туман ніжно вкривав Дземброню своєю ковдрою, ніби ховаючи його від непроханих гостей. Прохолодний ранок бадьорив і наповнював енергією все тіло.

З кожним зробленим кроком вгору краєвиди вимальовувались неймовірні. Споглядаючи на Дзембоню згори, можна було побачити, як вранішній туман розсіювався, даючи можливість сонячним промінчикам ніжно торкатися ще сонного села, яке прокидалося і потроху починало своє звичне життя.

Залишаючи Дземброню далеко позаду, ми підходили на полонину Смотрич, де і був наш перший привал.

Полонина – це галявина, на якій випасають худобу, зазвичай полонина знаходиться на високогір’ї. Полонина Смотрич знаходиться на висоті близько 1200 метрів і названа на честь гори Смотрич.

Це місце з надзвичайно гарними гірськими пейзажами, яке приваблює туристів ще й своєю автентичністю. Місцеві жителі використовують полонину по її основному призначенню – живуть в невеликих будиночках і пасуть баранів з коровами. Їх житло обладнано під сироварню, де протягом усього літнього періоду роблять сметану, бринзу, вурду та інші кисломолочні продукти, дотримуючись традиційні рецепти.

В таких хатинках варять і коптять сир. Гуцульський вид сиру називається «будз», від слів будитися, коптитися. Процес копчення триває до п’яти-шести днів. Після того як скоринка стає жовтою, сир переминають із сіллю і роблять розсипчасту гуцульську бринзу. Після приготування будзу залишається сироватка, яку вони переварюють на вогні у казані, з чого утворюється інший сир, під назвою «вурда».

Краєвиди навколо полонини не тільки заспокоювали, а й надавали якоїсь енергії, яка стрімким потоком проходила крізь тіло. П’янкий аромат квітів в упереміш з ароматом копченого сиру, дурманив голову.

На полонині Смотрич трошки перепочивши, ми відправились далі… до омріяної вершини гори Поп Іван.

Наступний привал ми планували на горі Вухастий Камінь…

Тепер шлях був не надто важким… Полонини змінювались скелястими обривами, широкі стежки перетворювались на камінні перегороди, височезні смереки ставали дедалі меншими, оголяючи нам неймовірні пейзажі. Краса навколо просто приголомшувала. З кожним кроком краєвиди Карпат просто зводили з розуму!!!

Зелено-чорним каскадом вони звивалися навколо нас, немов гадюки… Гірські холодні джерела, стрімко стікаючи з гір, напоювали нас цілющою силою Карпат. Мені здалося, що вони ввібрали в себе всю енергію гір та магічну силу пряних трав. Ця вода була настільки смачною, що я й досі пам’ятаю її смак.

Розглядаючи Карпатські красоти, весело про щось розмовляючи, ми не помітили, як зайшли в ліс.

Здалеку це був звичайний ліс, як ліс… Але тільки-но ми в ньому опинились, здивуванню не було меж. Ми ніби попали в якусь казку…

Такій ліс ми бачили вперше. Він був не схожий на жодний ліс який я бачила в своєму житті.  Велетенські дерева, які впиралися своїми верхівками в небо, стояли в чудернацьких позах. Складалося враження, що дерева завмерли на мить, даючи туристам пройти далі, і тільки своїми величезними коренями, немов лапами, чіплялись за каміння, щоб ненароком не налякати нас своїми витівками… Тут було настільки тихо, що я чула своє серцебиття. Ця тиша трохи лякала і лише легеньке поскрипування дерев, виводило мене з цього стану. Оглядаючись навколо, я інтуїтивно почала шукати хатинку Баба Яги або ж якоїсь чаклунки. Цей ліс мені щось нагадував…

А може це був ліс з казки про Гуси-Лебеді? А може саме тут Хлопчик-Мізинчик кидав камінці, щоб знайти дорогу додому? А може це інша казка і ти сам повинен намалювати сюжет, який тобі подобається? Він дійсно був магічним…

Насолодившись лісовою прохолодою та класними локаціями ми пішли далі… Піднімаючись  вгору, спускаючись вниз, переходячи неймовірні водоспади та джерела, ми нарешті дісталися привалу… підніжжя гори Вухатий Камінь.

Я навіть не знаю, як описати  красу цих місць словами… це потрібно ПОБАЧИТИ!!! Від краєвидів я спочатку входила в ступор. Ти просто споглядаєш на все згори, неначе господар. Ти відчуваєш себе вільним…

На цьому шляху деякі наші друзі вирішили залишились, а ми почали нашу найважчу частину сходження на гору Вухатий Камінь.  Це дуже мальовнича гора, її висота 1864м.

На Вухатому Камені закінчується складна частина підйому на Піп Іван, а далі – останній ривок до вершини, де знаходиться стара обсерваторія. На верщині цієї гори та її схилах знаходяться чудернацькі скелі, котрі в народі називають «храмами» – це витвір вітру та часу.

Особливою популярністю користуються скелі Вухатого Каменю, адже вони створюють унікальну та неповторну атмосферу на самій горі. Ви просто не зможете пройти повз, щоб не сфотографуватися на одній із них.

 Цікаво, що вдивляючись в чудернацькі камінні фігури, кожен бачить щось своє! Такого ви не зустрінете більше ніде! З цих скельних виходів відкривається чудовий панорамний вид на увесь хребет – від побаченого мліє серце та радується душа!

Відпочивши та перекусивши бутербродами ми вирушили далі… Від висоти паморочилось в голові, втома вже давала про себе знати, але краєвиди навколо наповнювали нас новою енергією, яка давала можливість рухатись вперед.

І знову то вгору, то вниз… то стежки, то обриви… Всі дерева залишились десь позаду, відкриваючи нам Божественні простори, які належали тільки нам!!!

Засніжені галявини в ЧЕРВНІ місяці…  в ансамблі з неймовірно тендітними крокусами виглядали якось дивно для мене.  Ця картина просто зворушила мене до сліз. Ніжно фіолетові квіточки, немов невмілі дітлахи, притулившись один до одного, тремтіли від поривів вітру. І тільки лагідні промінчики сонечка, дбайливо торкаючись кожної пелюсточки, зігрівали їх своїм теплом, розтоплюючи навкруги сніг, який дуже забарився в цю пору.  

До омріяної вершини гори нам залишилось зовсім небагато… Всього один підйом в довжиною 1,2км, всього десь 45 хвилин ходу…

Але втома просто не давала ступити крок. Пересилюючи себе, вириваючи десь з середини друге дихання, ти просто йдеш на автоматі…

І ще декілька кроків…
І останній, найтяжчий і ти – ЗРОБИВ ЦЕ!!!

!!! Це маленька перемога кожного, хто піднявся на гору Поп Іван. Емоції, коли опиняєшся нарешті на вершині, просто важко описати.

 На самій вершині є особливе почуття натхнення: гордість від сходження на вершину, чергова перемога над своїми страхами і слабкістю…. почуття єднання з природою.

 

Краєвиди навколо… Це ніби подарунок  Всесвіту за цю нелегку подорож. Вони неймовірні!!! Ти так високо, що здається, ставши на носочки, зможеш погладити хмаринку або зовсім потонути в синій небесній гладі.

Стримуючи сльози від емоцій, які тобі не знайомі, ти просто дякуєш Богу і Собі за те, що тут. А Він, немов почувши твою молитву, поривами вітру підіймає золотий пилок від дерев навколо тебе. І ти розумієш, що Він тебе чує… І цей золотий танок вітру в твою честь!!!

Такі сходження перезавантажують свідомість людини, дають друге дихання та відбувається переоцінка поглядів на різні ситуації та життя вцілому…

Ми підіймались 6,5 годин…, та пройшли 13км. Тепер нас очікував такий же спуск, і знову 13км шляху майже за 7 годин... але це нікого не лякало. Адже втома згодом забудеться, а емоції та спогади залишаться з тобою на все життя. Це була особлива подорож в моєму житті.

Це була не тільки подорож на гору Піп Іван, а ще й подорож до потаємних можливостей мене…

І я знаю, що повернуся сюди знову…

Восхождение на гору Поп-Иван 2028м

Поп-Иван Черногорский (Черная гора, Поп Иван) – одно из сакральных мест Гуцульщины, третья по высоте вершина Украинских Карпат, после Говерлы и Бребенескула, высотой 2028м. Расположена она на юго-восточном конце главного хребта массива Черногора, на границе Ивано-Франковской и Закарпатской областей.

На вершине горы находятся руины польской астрономо-метеорологической обсерватории, которая предоставляет временный приют туристам во время непогоды, и известна под современным популярным названием «Белый Слон».

Это путешествие было для меня испытанием. Это была проверка на мою выносливость, силу духа и веру в себя. Это было НЕпросто!!!

Этот поход был бы отдельной жизнью, в котором присутствовали тысячи эмоций: удивление от увиденных пейзажей, безумная усталость, разочарование, слезы радости, злость и гордость за себя…

Свой старт мы начали с села Дземброня – самого высокогорного села в Украине. Это село настолько живописное, что хочется взять кисти и сохрани все краски лета на бумаге. Густой утренний туман нежно укрывал Дземброню своим одеялом, будто пряча его от незваных гостей. Прохладное утро подбадривало и наполняло энергией все тело.

С каждым сделанным шагом вверх виды вырисовывались невероятные. Созерцая Дзембоню сверху, можно было увидеть, как утренний туман рассеивался, давая возможность солнечным лучикам нежно касаться еще сонного села, которое просыпалось и понемногу начинало свою привычную жизнь.

Оставляя Дземброню далеко позади, мы подходили на пастбище Смотрич, где и был наш первый привал.

Долина – это поляна, на которой выпасают скот.  Обычно долина находится на высокогорье. Долина Смотрич находится на высоте около 1200 метров и названа в честь горы Смотрич.

Это место с красивейшими горными пейзажами, которое привлекает туристов еще и своей аутентичностью. Местные жители используют пастбище по ее основному назначению – живут в небольших домиках и пасут баранов с коровами. Их жилье оборудовано под сыроварню, где в течение всего летнего периода делают сметану, брынзу, вурду и другие кисломолочные продукты, соблюдая традиционные рецепты.

В таких домиках варят и коптят сыр. Гуцульский вид сыра называется «будз», от слов будиться, коптиться. Процесс копчения длится до пяти-шести дней. После того как корочка становится желтой, сыр переминают с солью и делают рассыпчатую гуцульскую брынзу. После приготовления будзы остается сыворотка, которую они переваривают на огне в котле, из чего образуется другой сыр под названием «вурда».

Виды вокруг долины не только успокаивали, но и подпитывали энергией, которая стремительным потоком проходила сквозь тело. Пьянящий аромат цветов  вперемешку с ароматом копченого сыра, дурманил голову.

В долине Смотрич немножко отдохнув, мы отправились дальше… к заветной вершины горы Поп Иван.

Следующий привал мы планировали на горе Ушастый Камень …

Теперь путь был не слишком тяжелым… Долины менялись скалистыми обрывами, широкие тропы превращались в каменные преграды, высокие ели становились все меньше, обнажая нам невероятные пейзажи. Красота вокруг просто поражала. С каждым шагом пейзажи Карпат просто сводили с ума!!!

Зелено-черным каскадом они извивались вокруг нас, словно змеи… Горные холодные источники, стремительно стекая с гор, поили нас целебной силой Карпат. Мне показалось, что они впитали в себя всю энергию гор и магическую силу пряных трав. Эта вода была настолько вкусной, что я до сих пор помню ее вкус.

Рассматривая Карпатские красоты, весело о чем-то разговаривая, мы не заметили, как зашли в лес.

Издали это был обычный лес, как лес… Но как только мы в нем оказались, удивлению не было предела. Мы будто попали в какую-то сказку…

Такой лес мы видели впервые. Он был не похож ни на один лес, который я видела в своей жизни. Гигантские деревья, упираясь своими верхушками в небо, стояли в причудливых позах. Создавалось впечатление, что деревья замерли на мгновение, давая туристам пройти дальше, и только своими огромными корнями, словно лапами, цеплялись за камни, чтобы случайно не напугать нас своими выходками…

Здесь было настолько тихо, что я слышала свое сердцебиение. Эта тишина немного пугала и только легкое поскрипывание деревьев, выводило меня из этого состояния. Оглядываясь вокруг, я интуитивно начала искать избушку Бабы Яги или какой-то колдуньи. Этот лес мне что-то напоминал…

А может это был лес из сказки Гуси-Лебеди? А может именно здесь Мальчик-с-пальчик бросал камни, чтобы найти дорогу домой? А может это другая сказка и ты сам должен нарисовать сюжет, который тебе нравится? Он действительно был магическим…

Насладившись лесной прохладой и классными локациями, мы пошли дальше… Поднимаясь вверх, спускаясь вниз, переходя невероятные водопады и источники, мы, наконец, добрались к привалу… к подножью горы Ушастый Камень.

Я даже не знаю, как описать красоту этих мест словами… это нужно УВИДЕТЬ!!! От этих видов я сначала входила в ступор. Ты просто смотришь на все сверху, как будто хозяин. Ты чувствуешь себя свободным…

На этом пути некоторые наши друзья решили остались, а мы начали нашу тяжелую часть восхождение на гору Ушастый Камень. Это очень живописная гора, ее высота 1864м.

На Ушастом  Камне заканчивается сложная часть подъема на Поп Иван, а дальше – последний рывок к вершине, где находится старая обсерватория. На вершине этой горы и ее склонах находятся странные скалы, которые в народе называют «храмами» – это произведение ветра и времени.

Особой популярностью пользуются скалы Ушастого Камня, ведь они создают уникальную и неповторимую атмосферу на самом верху. Вы просто не сможете пройти мимо, чтобы не сфотографироваться на одной из них.

Интересно, что вглядываясь в причудливые каменные фигуры, каждый видит что-то свое! Такого вы не встретите больше нигде! Из этих скальных выходов открывается панорамный вид на весь горный хребет – от увиденного млеет сердце и радуется душа.

Отдохнув и перекусив бутербродами, мы отправились дальше… От высоты кружилась голова, усталость уже давала о себе знать, но виды вокруг наполняли нас новой энергией, которая давала возможность двигаться вперед.

И снова, то вверх, то вниз… то тропинки, то обрывы… Все деревья остались где-то позади, открывая нам Божественные пространства, которые принадлежали только нам!!!

Заснеженные поляны в июне… в ансамбле с невероятно хрупкими крокусами выглядели как-то странно для меня. Эта картина просто тронула меня до слез. Нежно фиолетовые цветочки, словно неумелые дети, прижавшись друг к другу, дрожали от порывов ветра. И только ласковые лучики солнышка, бережно касаясь каждого лепестка, согревали их своим теплом, растапливая вокруг снег, который очень задержался в это время.

К заветной вершине  нам осталось совсем немного… Всего один подъем длиной 1,2км, всего где-то 45 минут ходу…

Но усталость просто не давала сделать шаг. Пересиливая себя, вырывая где-то с середины второе дыхание, ты просто идешь на автомате…

И еще несколько шагов …

И последний, самый тяжелый и ты – СДЕЛАЛ ЭТО!!!

!!! Это маленькая победа каждого, кто поднялся на гору Поп Иван. Эмоции, когда оказываешься наконец на вершине, просто трудно описать.

На самой вершине есть особое чувство вдохновения: гордость от восхождение на вершину, очередная победа над своими страхами и слабостью… чувство единения с природой.

 

Виды вокруг… Это как подарок Вселенной за это нелегкое путешествие. Они невероятны!!! Ты так высоко, что кажется, встав на носочки, сможешь погладить облако или совсем утонуть в синий небесной глади.

Сдерживая слезы от эмоций, которые тебе не знакомы, ты просто благодаришь Бога и себя за то, что здесь. Он, словно услышав твою молитву, порывами ветра поднимает золотую пыльцу от деревьев вокруг тебя. И ты понимаешь, что Он тебя слышит… И этот золотой танец ветра в твою честь!!!

Такие восхождения перезагружают сознание человека, дают второе дыхание и происходит переоценка взглядов на различные ситуации и жизни в целом…

Мы поднимались 6,5 часов…, и прошли 13 км. Теперь нас ожидал такой же спуск, и снова 13 км пути почти за 7 часов... но это никого не пугало. Ведь усталость впоследствии забудется, а эмоции и воспоминания останутся с тобой на всю жизнь. Это было особое путешествие в моей жизни.

Это было не только путешествие на гору Поп Иван, но и путешествие в тайные возможности меня…

И я знаю, что вернусь сюда снова…

Фото

Відео

ми в соц мережах

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *