🇺🇦 Сходження на гору Піп Іван (ПопІван) 2028м (Чорногора)

Сходження на гору Піп Іван  Чорногірський (ПопІван) 2028м

Піп-Іван Чорногірський (Чорна гора, Попіван) — одне із сакральних місць Гуцульщини, третя за висотою вершина українських Карпат, після Говерли та Бребенескула, висотою 2028м. Розташована вона на південно-східному кінці головного хребта масиву Чорногора, на межі Івано-Франківської та Закарпатської областей.

На вершині гори знаходяться руїни польської астрономо-метеорологічної обсерваторії, яка надає тимчасовий прихісток туристам під час негоди, і відома під сучасною популярною назвою «Білий Слон».

Ця подорож була для мене іспитом. Це була перевірка на мою витривалість, силу духу та віру в себе. Це було НЕпросто!!!
Цей похід був ніби окремим життям, в якому були присутні тисяча емоцій: подив від побачених краєвидів, шалена втома, зневірення, сльози радості, злість і гордість за себе…

Свій старт ми почали з села Дземброня – найвисокогірнішого села в Україні. Це село настільки мальовниче, що хочеться взяти пензлі та збереги всі фарби літа на папері. Густий ранковий туман ніжно вкривав Дземброню своєю ковдрою, ніби ховаючи його від непроханих гостей. Прохолодний ранок бадьорив і наповнював енергією все тіло.

З кожним зробленим кроком вгору краєвиди вимальовувались неймовірні. Споглядаючи на Дзембоню згори, можна було побачити, як вранішній туман розсіювався, даючи можливість сонячним промінчикам ніжно торкатися ще сонного села, яке прокидалося і потроху починало своє звичне життя.

Залишаючи Дземброню далеко позаду, ми підходили на полонину Смотрич, де і був наш перший привал.

Полонина – це галявина, на якій випасають худобу, зазвичай полонина знаходиться на високогір’ї. Полонина Смотрич знаходиться на висоті близько 1200 метрів і названа на честь гори Смотрич.

Це місце з надзвичайно гарними гірськими пейзажами, яке приваблює туристів ще й своєю автентичністю. Місцеві жителі використовують полонину по її основному призначенню – живуть в невеликих будиночках і пасуть баранів з коровами. Їх житло обладнано під сироварню, де протягом усього літнього періоду роблять сметану, бринзу, вурду та інші кисломолочні продукти, дотримуючись традиційні рецепти.

В таких хатинках варять і коптять сир. Гуцульський вид сиру називається «будз», від слів будитися, коптитися. Процес копчення триває до п’яти-шести днів. Після того як скоринка стає жовтою, сир переминають із сіллю і роблять розсипчасту гуцульську бринзу. Після приготування будзу залишається сироватка, яку вони переварюють на вогні у казані, з чого утворюється інший сир, під назвою «вурда».

Краєвиди навколо полонини не тільки заспокоювали, а й надавали якоїсь енергії, яка стрімким потоком проходила крізь тіло. П’янкий аромат квітів в упереміш з ароматом копченого сиру, дурманив голову.

На полонині Смотрич трошки перепочивши, ми відправились далі… до омріяної вершини гори Поп Іван.

Наступний привал ми планували на горі Вухастий Камінь…

Тепер шлях був не надто важким… Полонини змінювались скелястими обривами, широкі стежки перетворювались на камінні перегороди, височезні смереки ставали дедалі меншими, оголяючи нам неймовірні пейзажі. Краса навколо просто приголомшувала. З кожним кроком краєвиди Карпат просто зводили з розуму!!!

Зелено-чорним каскадом вони звивалися навколо нас, немов гадюки… Гірські холодні джерела, стрімко стікаючи з гір, напоювали нас цілющою силою Карпат. Мені здалося, що вони ввібрали в себе всю енергію гір та магічну силу пряних трав. Ця вода була настільки смачною, що я й досі пам’ятаю її смак.

Розглядаючи Карпатські красоти, весело про щось розмовляючи, ми не помітили, як зайшли в ліс.

Здалеку це був звичайний ліс, як ліс… Але тільки-но ми в ньому опинились, здивуванню не було меж. Ми ніби попали в якусь казку…

Такій ліс ми бачили вперше. Він був не схожий на жодний ліс який я бачила в своєму житті.  Велетенські дерева, які впиралися своїми верхівками в небо, стояли в чудернацьких позах. Складалося враження, що дерева завмерли на мить, даючи туристам пройти далі, і тільки своїми величезними коренями, немов лапами, чіплялись за каміння, щоб ненароком не налякати нас своїми витівками… Тут було настільки тихо, що я чула своє серцебиття. Ця тиша трохи лякала і лише легеньке поскрипування дерев, виводило мене з цього стану. Оглядаючись навколо, я інтуїтивно почала шукати хатинку Баба Яги або ж якоїсь чаклунки. Цей ліс мені щось нагадував…

А може це був ліс з казки про Гуси-Лебеді? А може саме тут Хлопчик-Мізинчик кидав камінці, щоб знайти дорогу додому? А може це інша казка і ти сам повинен намалювати сюжет, який тобі подобається? Він дійсно був магічним…

Насолодившись лісовою прохолодою та класними локаціями ми пішли далі… Піднімаючись  вгору, спускаючись вниз, переходячи неймовірні водоспади та джерела, ми нарешті дісталися привалу… підніжжя гори Вухатий Камінь.

Я навіть не знаю, як описати  красу цих місць словами… це потрібно ПОБАЧИТИ!!! Від краєвидів я спочатку входила в ступор. Ти просто споглядаєш на все згори, неначе господар. Ти відчуваєш себе вільним…

На цьому шляху деякі наші друзі вирішили залишились, а ми почали нашу найважчу частину сходження на гору Вухатий Камінь.  Це дуже мальовнича гора, її висота 1864м.

На Вухатому Камені закінчується складна частина підйому на Піп Іван, а далі – останній ривок до вершини, де знаходиться стара обсерваторія. На верщині цієї гори та її схилах знаходяться чудернацькі скелі, котрі в народі називають «храмами» – це витвір вітру та часу.

Особливою популярністю користуються скелі Вухатого Каменю, адже вони створюють унікальну та неповторну атмосферу на самій горі. Ви просто не зможете пройти повз, щоб не сфотографуватися на одній із них.

 Цікаво, що вдивляючись в чудернацькі камінні фігури, кожен бачить щось своє! Такого ви не зустрінете більше ніде! З цих скельних виходів відкривається чудовий панорамний вид на увесь хребет – від побаченого мліє серце та радується душа!

Відпочивши та перекусивши бутербродами ми вирушили далі… Від висоти паморочилось в голові, втома вже давала про себе знати, але краєвиди навколо наповнювали нас новою енергією, яка давала можливість рухатись вперед.

І знову то вгору, то вниз… то стежки, то обриви… Всі дерева залишились десь позаду, відкриваючи нам Божественні простори, які належали тільки нам!!!

Засніжені галявини в ЧЕРВНІ місяці…  в ансамблі з неймовірно тендітними крокусами виглядали якось дивно для мене.  Ця картина просто зворушила мене до сліз. Ніжно фіолетові квіточки, немов невмілі дітлахи, притулившись один до одного, тремтіли від поривів вітру. І тільки лагідні промінчики сонечка, дбайливо торкаючись кожної пелюсточки, зігрівали їх своїм теплом, розтоплюючи навкруги сніг, який дуже забарився в цю пору.  

До омріяної вершини гори нам залишилось зовсім небагато… Всього один підйом в довжиною 1,2км, всього десь 45 хвилин ходу…

Але втома просто не давала ступити крок. Пересилюючи себе, вириваючи десь з середини друге дихання, ти просто йдеш на автоматі…

І ще декілька кроків…
І останній, найтяжчий і ти – ЗРОБИВ ЦЕ!!!

!!! Це маленька перемога кожного, хто піднявся на гору Поп Іван. Емоції, коли опиняєшся нарешті на вершині, просто важко описати.

 На самій вершині є особливе почуття натхнення: гордість від сходження на вершину, чергова перемога над своїми страхами і слабкістю…. почуття єднання з природою.

 

Краєвиди навколо… Це ніби подарунок  Всесвіту за цю нелегку подорож. Вони неймовірні!!! Ти так високо, що здається, ставши на носочки, зможеш погладити хмаринку або зовсім потонути в синій небесній гладі.

Стримуючи сльози від емоцій, які тобі не знайомі, ти просто дякуєш Богу і Собі за те, що тут. А Він, немов почувши твою молитву, поривами вітру підіймає золотий пилок від дерев навколо тебе. І ти розумієш, що Він тебе чує… І цей золотий танок вітру в твою честь!!!

Такі сходження перезавантажують свідомість людини, дають друге дихання та відбувається переоцінка поглядів на різні ситуації та життя вцілому…

Ми підіймались 6,5 годин…, та пройшли 13км. Тепер нас очікував такий же спуск, і знову 13км шляху майже за 7 годин... але це нікого не лякало. Адже втома згодом забудеться, а емоції та спогади залишаться з тобою на все життя. Це була особлива подорож в моєму житті.

Це була не тільки подорож на гору Піп Іван, а ще й подорож до потаємних можливостей мене…

І я знаю, що повернуся сюди знову…

Фото

Відео

ми в соц мережах